Івана Купала

Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят – це свято молоді – Купало або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято.

Йдеться про народження Івана Хрестителя, яке святкується церквою 7 липня. Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті «християнського нашарування» почало називатися святом Івана Купала.

Свято Купайла відбувалося саме в період, коли сонце приходило до зеніту – найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу та для людини. Вся рослинність досягала свого апогею, все нестримно росло, розцвітало, множилося, раділо життю.

Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця — Купала, і тим самим завершує панування весняного сонця — Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі — найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі — найкоротші.

Головні персонажі свята - Купало та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються хлопцями та дівчатами або виготовляються як опудала. Таке поєднання гілка верби — Купайлиця.

Бажаючі йдуть у ліс шукати цвіт папороті, як правило, парами. Хтось намагається знайти за її допомогою скарби, а хтось знаходить своє щастя — кохання.

В цей час рослини набирали чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Лише в Купальську ніч на папороті, серед ночі розцвітала чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя.

Той щасливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, не боятиметься лихих сил.

Покрови Пресвятої Богородиці

В Україні свято Покрови Пресвятої Богородиці має велику популярність. Дівчата просять про шлюб, а чоловіки святкують день козацтва.

14 жовтня православні та греко-католики відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови – головне християнське свято осені. Здавна в Україні свято Покрови вважалося кінцем осені та початком зими. До початку жовтня закінчувалися усі найважливіші роботи на землі, було зібрано врожай і з'являлася можливість трохи перепочити від виснажливої праці.

На Покрову дівчата про шлюб просять. Саме тому ця пора традиційно знаменувала початок сезону сватання та весіль. Дівчата, яким набридло дівувати, у свято Покрови потайки просили: "Свята мати, Покрівонько, покрий мені голівоньку: щоб я жінкою була, щоб я весело жила, з чоловіком молоденьким, з дитяточком веселеньким".

Якщо дівчину сватали до Покрови, то можна було ще протягом трьох тижнів (до Дмитра 8 листопада) зіграти весілля. Далі розпочинався піст - Пилипівка. Цієї традиції в багатьох українських селах дотримуються й досі, період від Покрови і до початку Пилипівки - пора наймасовіших шлюбів в Україні. Існує навіть прикмета: якщо на Покрову сніг - буде багато весіль. Сніговий покрів порівнювали з весільним покривалом, а після одруження, як відомо, дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою.

Козацька Покрова та день заснування УПА Найбільшим і найзначущим святом була Покрова для козаків. У цей день на Січі відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали заступницею і покровителькою православного воїнства. На честь Покрови козаки будували багато храмів, деякі з них збереглися й донині. 

Перлинами архітектури вважаються Покровський собор Харкова, зведений у 1689 році, та київська трьохбанна церква Покрови на Подолі, зведена у 1766-му. Тож не дивно, що через століття це свято здобуло в Україні ще й другу назву - Козацька Покрова. Після указу президента України від 1999-го року день 14 жовтня відзначається як День українського козацтва. Свято Покрови за день свого заснування обрала й Українська Повстанська Армія (УПА), віддавшись під опіку святої Богородиці.

Білгород-Дністровська фортеця

 

Білгород-Дністровська фортеця (до 1944 року — Аккерманська фортеця) — пам'ятка історії та містобудування XIII—XV століть. Є однією з найбільш збережених на території України. Своїми розмірами вона перевершує всі подібні фортифікаційні споруди країни. Загальна площа території фортеці 9 га. Фортеця лежить на скелястому березі Дністровського лиману і має вигляд неправильного багатокутника. Раніше вона складалася з чотирьох дворів, кожен з яких мав специфічне призначення і міг самостійно вести оборону. Всі кріпосні споруди обнесені міцними стінами, протяжність яких сягає 2,5 км.

 Фортеця будувалася на залишках грецького міста Тіра. Існувало воно до IV століття. Але часті напади завойовників знищили поліс. Спочатку місто зруйнували готи, а потім гуни поклали кінець існуванню Тіри. Після греків на місці Тіри мешкали даки, анти, слов'яни, болгари.. На думку істориків у Х столітті Білгород входив до складу Київської Русі, потім деякий час належав Угорському королівству, а ще пізніше — Галицько-Волинському князівству. У складі останнього місто перебувало до нашестя татаро-монголів.
 

Достеменно невідомо, коли було закладено Білгород-Дністровську фортецю. Нині її засновниками більшість істориків вважають генуезців, що прийшли у Причорномор'я в ХІІІ столітті. Цікаво, що ця територія входила в той час до складу Золотої Орди. Але хитрі генуезці якимось чином домовились із татаро-монголами. Офіційно Білгород був татарським містом, але правили в ньому генуезці. Фортеця мала контролювати Дністровський лиман.

У другій половині XIV століття генуезці втратили свій вплив у Причорномор'ї, оскільки не мали можливості проходу Егейського моря через збільшення військового тиску з боку турків. На думку багатьох істориків на зміну Генуї прийшла Литва. І саме у литовців наприкінці XIV століття Білгород відвоювали молдовани.

Летичівський замок

Летичівський замок (Домініканський монастир) в смт Летичів – це кругла зубчаста вежа, що височить над трасою Вінниця-Хмельницький, є фрагментом Летичівського замку, побудованого в XVI ст. кам'янецьким старостою Яном Потоцьким на вимогу польського короля. Після того, як у 1606 р. Потоцький з протестантизму звернувся в католицизм, замок перейшов у розпорядження ченців-домініканців. Вони почали перебудову замку під монастир.

В польських джерелах повідомляється, що 1362 року литовці будують в Летичеві замок. Як виглядала та первісна твердиня, невідомо, але можна здогадатися: навряд чи місцевий форпост сильно відрізнявся від інших подільських замків тих часів — дерев'яні стіни, земляний вал і глибокий рів, що наповнювався водою з річки. Типовий проект Середньовіччя[1].

1466 — король Польщі Казимир IV Яґеллончик надає Летичеву магдебурзьке право.[2]
Літографія Наполеона Орди

1579 р. староста кам'янецький Ян Потоцький за наказом уряду починає перебудову дерев‘яно-земляного замку на кам'яний. Чи точна ця дата — зараз важко сказати (в коментарях до відомої серії гравюр білорусько-польського художника XIX століття Наполеона Орди названа інша дата побудови фортеці: 1598 рік). Можливо, замок почали будувати в 1579-му, а закінчили лише за 19 років. Адже посол короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота, який добирався 1594 року до Києва, записав в своєму щоденнику, що в Летичеві на річці Вовк бачив замок Потоцького.

До наших днів збереглися замкові стіни по всьому периметру та одна башта, залишки якої можна спостерігати прямуючи трасою Вінниця — Хмельницький. Велике прямокутне подвір‘я оточували високі кам‘яні стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в‘їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. Між стінами замку та валом проходив глибокий рів з водою. Саме такою фортеця зображена на першому своєму «портреті» — мапі французького військового інженера Ґійома де Боплана. Форпост оточений двома ставками з греблею та ще одною греблею на Бозі. Потужний оборонний вузол!
1606 р. кам'янецький єпископ РКЦ Павел Волуцький будує на території замку домініканський монастир на місці попередника — дерев'яного костелу, який згадувався з середини XVI столітя (закінчили 1638 р.). В костелі розміщують орган, що згадується в 1637 році. 1720 р. — збудовано дзвіницю костелу.

Місто 1601 року отримало статус повітового центру, а отже, було немалим. За Хмельниччини летичівські околиці відносилися до території, яку спочатку контролював козацький гетьман, після підписання перемир'я (лютий 1649 р.) — Польща. 1672 р. — край займають турки. Переходячи з рук в руки, поступово місто занепадає.

«Кур'єр Польський» за 1737 рік згадує про загони гайдамаків. 1750 р. повстанці захопили місто, яке на той час встало з колін руїни, виросло та збагатилось. За свідченнями Баал Шем Това, десь в той же рік в місті починають оселятися перші євреї. 1765 р. Летичів згадується як процвітаюче місто. 1780 рр. — жило близько 800 євреїв.
В внаслідок другого поділу Речі Посполитої 1793 року Летичів було приєднано до Російської імперії. Російський цар Микола I наказав закрити монастир як неправославний.

Меджибізький замок

Меджибізький замок — замок-фортеця, розташований в селищі Меджибіж, у верхів'ях річки Південний Буг, при впаданні ріки Бужок, в 30 кілометрах на схід від міста Хмельницького. Найстаріша інформація, що стосується фортеці у Меджибожі, походить з часів існування укріпленого міста Рюрикович, яке виникло над Південним Бугом близько 1146 року. Першим господарем меджибізького міста найімовірніше був Святослав Рюрикович. В 1240 році, під час коли містом володів князь Галицький Данило Романович, Меджибіж захопили і знищили татари. Після того, як литовці у 1362 році відвоювали Поділля у татар, на місці колишніх укріплень було споруджено укріплений замок.

 Фортечні мури, завтовшки 1,8 м, мають прямокутні стрільниці, що суттєво відрізняються від давнішних. Їх перекривають кам'яні плити. Розміром стрільниці сягають 65х77 та 50х60 см (їхні попередники були розміром 33х28 см). Із зовнішнього боку їхня підстрільнична частина скошена. Такого типу архаїчних стрільниць залишилося в Україні небагато, бо з розвитком фортифікаційного мистецтва в другій половині XV століття структура стрільниць змінюється: вони мають ззовні, а часто і зсередини аркове перекриття. Ці архаїчні стрільниці містилися на мурах, які оточували кам'яниці XV століття.  Одну з кам'яниць, схожу на триповерхову вежу, прибудовано із зовнішнього боку східного прясла (частини) фортечного муру, друга, яка слугувала за житло і була так само триповерхова, врізається в південне прясло. Поверхи як першої, так і другої кам'яниць були перекриті кам'яними склепіннями та складчастим дахом. Широкі вікна, двері завершувалися лучковими кам'яними арками. В кімнатах були коминки, один з них зберігся.Меджибізький замок побудований на мисі, утвореному річками Південний Буг та Бужок. Через таку топографію у плані він має форму видовженого трикутника з могутніми стінами і кутовими вежами, які значно виступають за лінію стін. Подвір'я замку має довжину 130 м, найбільшу ширину (з західного боку) — 85 м, його площа становить 0,75 га. Товщина мурів — до 4 м, висота у найвищих місцях — до 17 м.

 

Хотинський замок

Хотинський замок приймає середньовічні фестивалі, там знімають кіно. Тисячі туристів щорічно відвідують Хотинський замок. Це одне із семи чудес України. Будівництво кам'яних укріплень Хотина прийнято пов'язувати з Галицько-Волинським князівством і з ім'ям Данила Галицького.

 

 В жовтні 1621 року, козацько-литовсько-польські війська під проводом Петра Сагайдачного (40 тис.) та Яна Кароля Ходкевича виграли битву в турецько-татарських (400 тис.). 8 жовтня 1621 султан Осман II підписав дуже незручний для Туреччини Хотинський мирний договір. Згідно з договором турецько-польський кордон проходив Дністром. Польща передала Хотин туркам.

Богдан Хмельницький весною 1650 року на певний час звільнив Хотин. В 1653 році на лівому березі Дністра в Жванецькій битві брав участь хотинський гарнізон турків.

Свірзький замок

Свірзький замок знаходиться в 40 кілометрах від Львова. Був побудований в 16 столітті, на замовлення магнатів Свірзьких. У фортецю його перетворив наступний власник, граф Центнер, в 17 столітті. Замок знаходиться в старовинному парку. Біля нього є костел 15 століття.

Згадки про нього трапляються в архівних документах 1530 року, коли він належав шляхетському родові Свірзьких. Але сучасного вигляду він набув з середини XVII століття, з часу переходу його у власність графа Олександра Цетнера (від імені якого названо цілий район — Цетнерівка та ботанічний сад у Львові). Граф наказав перебудувати, значно зміцнити замок.
 

Існують припущення, що задум Цетнера з укріплення Свірзького замку здійснював відомий фортифікатор, генерал від артилерії Павло Ґродзицький. Роботи з перебудови замку провадились приблизно в той же час, коли генерал Ґродзицький будував у Львові одразу два арсенали — Королівський та Сенявських.

Незважаючи на своє вигідне оборонне розташування (замок розташований на горі Белз і був оточений непрохідними болотами, ставками, в підніжжі мурів — ровами і звідним мостом), палацовий тип його архітектури навряд чи міг мати серйозне оборонне значення. Відомо, що під час українсько-польської війни в 1648–1654 роках замок не раз здобували козацькі загони, а в 1648 році — спалили татари.

В 1672 році, під час походу турків на Львів, він витримав турецьку облогу. Під час другого походу турків Свірзький замок знову вистояв і захистив у своїх мурах залогу Поморянського замку, яка, не маючи достатньої сили для оборони, через таємний хід вийшла до лісу і втекла до Свіржа.

На території замкового парку зберігся костьол, заснований ще в XV столітті. Сучасна мурована будівля костьолу в стилі ренесансу, яка поставлена на місці дерев'яного, що завалилася; вона походить з 1541 року. Над входом у костел і нині можна бачити рештки шляхетського герба колишніх володарів. До костелу від замку вів підземний хід. Завалену частину підземного ходу можна побачити з рову, який оточує замок біля перекидного моста.
 

Львівський краєзнавець Й. Гронський розповідає, що в 1956 році у Свірзькому костелі біля замку (у Свіржі є ще й другий костел) бачив усередині фрески, які відкрилися внаслідок облуплення тиньку. На фресках була зображена оголена жіноча постать з довгим розпущеним волоссям в молитовній позі на колінах на тлі панорами середньовічного Свіржа. Судячи з опису, це могла бути Марія Єгипетська. Подальша доля цих фресок невідома.